Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
В останню суботу листопада, яку проголошено Днем пам’яті жертв голодомору, ми згадуємо українських селян, які стали жертвами нечуваного терору голодом. Це була найстрахітливіша трагедія в більш ніж тисячолітній історії українського народу.
24 листопада, о 16.00 год., в приміщенні бібліотечної світлиці зібрались цінівчани, щоб відродити в пам'яті ті трагічні події. Біля книжкової виставки «Чорні крила голодомору» присутні запалили свічку пам’яті, переглянули документальний фільм «Світ знав, але мовчав…».
Жителька села Людмила Думенко поділилася спогадами своєї матері Ліди Степанівни Ярошенко (1924 р. н.), родом з Кіровоградщини, яка добре пам’ятала ті нелегкі часи «… В моїй пам’яті навічно буде сільський людоїд Хильченко. По газетах я тепер зустрічаю прізвище «Хильченко, то ж всередині в мене все завмирає. Він жив на другому боці річечки, його хата і подвір’я були мені добре видні. Одного разу в його дворі я бачила багато людей, вони копали щось, щось шукали. Казали люди, що він крав чужих дітей і їв. І ніби в його дворі були знайдені дитячі голівки…»
Неможливо зараз оцінити увесь масштаб тогочасної катастрофи. Складно нам ситим зрозуміти, як-то немає анічогісінько: ні картоплини, ні крихти хліба.
Він являвся їм уві сні рожевою мрією.
З його іменем на устах помирали мільйони.
Немає коментарів:
Дописати коментар